Криза змусила мільйони українців задуматися про призабутих вже, після горбачовської перебудови, роках. Ми мимоволі згадуємо, як виживали в це «темну пору» – на чому економили, які побутові хитрощі пускали в хід, щоб утриматися на плаву і хоч якось забезпечити сім’ю в епоху масового безробіття і загального дефіциту. У того, не настільки давнього кризи, були свої символи – на кшталт «паленого» спирту «Роял», горілки «Распутін», реклами «МММ», малинових піджаків і спортивних костюмів. Однак, найбільш знаковим символом дев’яностих, мабуть, слід вважати відому всім візок про двох колесах, яку волочили за собою мільйони пенсіонерів і «човників», кинутих напризволяще збанкрутілим державою. Той самий візок, який обезсмертив в століттях і поколіннях ім’я першого українського президента і навіть була іронічно оспівана у віршах київського поета Вадима Скомаровського:
«На ринку жінка симпатична
Лаштує тачку чи візок.
Погодьтеся, картина звична: Малого бізнесу зразок.
«Кравчучка», – хтось лукаво гляне,
А жінка по прилавку – грюк:
«Це – винахід мого Степана,
І ні до чого тут Кравчук!»
Авіатачка
Насправді ж, винахідниками всенародного візка, стали конструктори київського авіаційного підприємства «Авіант», які допомогли нам встановити час її народження – самий початок кризових дев’яностих. Заслужений інженер-конструктор Олександр Красніков продемонстрував унікальні креслення, за якими масово випускали цей символ свого часу. «Кравчучка» показана в усій красі – спереду, ззаду і збоку, а саме креслення датоване червнем 1991 року, коли його запропонував до розгляду винахідник – нині покійний конструктор Ігор Криволапов. І вже через три місяці візок під назвою «Складаний транспорт для ручної поклажі« Джміль » пішов в масове виробництво і майже відразу набула феноменальної популярності. Таким чином, візок отримав свою першу назву в честь волохатого комахи, а вже потім був перейменований народом по імені непопулярного президента. Третім же її ім’ям стало не менш популярне в народі слово «кучмовоз». – За радянських часів ми робили на заводі не тільки літаки, але так званий «шірпортеб». Благо, на заводі працювало багато талановитих людей, які могли вигадати що завгодно, від дитячих конструкторів, з яких можна було зібрати велосипед, до розкладної дачі-автопричепу. Товарами народного споживання займався тоді спеціальний конструкторський відділ, в якому працював і я, і роботою над «кравчучкой» відало наше конструкторське бюро на чолі з Сергієм Журавльовим, який затвердив проект візка, – розповідає нам Олександр Красніков.
Для пенсіонерів дитячі колеса
На заводі ми виготовляли дитячі коляски «Мальвіна» та «Зорька», на основі яких і стали потім, в лихоліття, робити ці візки. За іронією долі, колеса для несформованих «Мальвіна», в яких повинні були колисати немовлят, пішли на виготовлення «кравчучок» для пенсіонерів. Причому поліпшувалася вона потім на ходу – адже візки були у більшості працівників заводу, так що ми мали можливість випробувати її переваги і недоліки. Ось як-то волочу я візок, а поруч зі мною сільський мужичок на своїй щось тягне. Придивився я і бачу: колеса у неї заводські, «фірмові», але не два, як у нас, а чотири – мабуть, мужик сам їх для більшої зручності приробив. Прийшов я до себе на завод, і відразу накидав проект такої ж вдосконаленою «кравчучки» – на всі чотири колеса. Попит на «кризовий виріб номер один» був, без перебільшення, величезним. Незважаючи на єхидну народну приказку: «кравчучка – НЕ тачка, багато не привезеш, далеко не доїдеш», залізний візок міг піднімати до ста кілограмів ваги і при цьому був дуже легким – адже її раму робили з «літакового» дюралюмінію. У дев’яності роки «Авіант» випускав по сто тисяч «кравчучок» в місяць, за ціною 24 гривні за штуку, так що продукцію київського авіазаводу тягала за собою чи не половина українських громадян – а частина візків навіть відправлялася на експорт в Москву.
Витримувала два мішки картоплі
Цікаво, що деякі деталі для «кравчучки», що символізує собою відкат від нормального життя і високотехнологічного виробництва до дарвиновскому виживання і ручної праці, штампували і гнули «розумні» заводські роботи. А якість вироблених візків оцінювали ті ж високопрофесійні контролери, які перевіряли побудовані тут літаки – крилаті «родичі» вироблених на «Авіанті» «кучмовози».
– Особисто я на такий візок без проблем вантажив відразу два мішки картоплі. Тут на Святошино, вона всіх прокормила. Люди зазвичай їздили з нашою візком на електричках – на свої присадибні «фазенди» або на базари в Білій Церкві і Яготині. Це було саме початок дев’яностих, коли гостро відчувався брак найнеобхідніших продуктів.
Після цього з нашими візками поїхали в Польщу і Туреччину «човники», але «кравчучки» були для них замалі, і поляки, вкравши у нас конструкцію, стали робити свої – побільше розміром, з дешевого «чорного» металу. А через кілька років і китайці на ринок приспіли зі своєю версією наших «кравчучок» – кажуть, що не дуже надійною. Тим часом попит на візок став падати, і її серійний випуск поступово став невигідним. Ось його в підсумку і припинили, – каже Віктор Степанович Гордійчук, начальник конструкторського бюро разових замовлень.
Втім, інженери кажуть, що виготовити «кравчучку» можна і зараз – якщо «серйозний» замовник знайдеться. Згадали навіть про нереалізований проект складаного візка-ридикюля, в якому колеса повинні були розкриватися, як шасі у літака. Але на друге народження легендарної візки, яка цілком могла б зараз отримати ім’я третього українського президента, що наздогнав за популярністю своїх попередників, конструктори вже не вірять:
– Криза зараз теж дуже серйозна, але з цим у базарних торговців «ширвжитком» тепер абияк налагоджені, колишні «човники» обзавелися авто, мають свої представництва за кордоном і займаються імпортом в великих обсягах і за допомогою автотранспорту. Це тоді все треба було тягнути на собі і вручну. Хоча все залежить від того, як нас криза притисне – може, і на «фазенди» за картоплею треба буде всім їхати.
Ми вийшли з київського заводу, який став колискою мільйонної армії «кравчучок». І, подивившись на торгуючих валютою вуличних “мінял”, я дуже жваво згадав, як десять років тому тут, у метро «Святошин», дзвеніли і підскакували на вибоїнах в асфальті десятки важко навантажених залізних візків. Хто знає, чи не побачимо ми знову цю картину?
Автор: Андрій Манчук
